Новини

Президент, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко вручив «Золоті зірки» Героя України рідним загиблих вісімнадцятирічних воїнів-добровольців Героїв України Андрія Снітка і Сергія Табали.

«Подвиги ваших сина Андрія та онука Сергія назавжди залишиться у народній пам’яті, у військовій історії України. Вони уособлюють незламний дух захисників української землі!», – сказав Петро Порошенко під час церемонії вручення державних нагород з нагоди 25-ї річниці Збройних Сил України.

Андрій Снітко накрив власним тілом російську гранату, рятуючи побратимів під Іловайськом. Сергій Табала героїчно загинув, відбиваючи штурм бойовиків, боронячи диспетчерську вежу Донецького аеропорту.

Президент нагадав про кількість загиблих від російської агресії: «Загальна кількість жертв війни вражає, вона сягнула десяти тисяч. Росія позбавила життя не лише 2558 наших військових із Збройних Сил та інших силових структур, які боронять країну, але й сім з половиною тисяч цивільних громадян України. Цей смертний гріх – на душах найвищого військово-політичного керівництва Російської Федерації, яке прагне відновити імперію і зневажає життям і долею людей».

Учасники урочистого зібрання вшанували хвилиною мовчання пам’ять українських воїнів і цивільних осіб, які загинули у війні, яку розв’язала проти України Росія.

Глава держави також нагородив високими державними нагородами військовослужбовців, які відзначилися в зоні проведення Антитерористичної операції та волонтерів, які допомагали нашим військовим.

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №516/2016
Про присвоєння С.Табалі звання Герой України

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №515/2016
Про присвоєння А.Снітку звання Герой України

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №534/2016 “Президент підписав Указ «Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері»”

Натуга на руках,

від втоми чорних,

здувала жили,

ніби мотузки.

Каміння клацало зубами

в жорнах,

жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно,

а мука…

Ваша Святосте!

Ваші блаженства!

Преподобні отці!

Високоповажні представники дипломатичного корпусу!

Шановні свідки Голодомору!

Дорогі співвітчизники!

Ми, українці, з давніх-давен вирощуємо хліб під безмежним небом на безкраїх чорноземах. Жорна, ручний млин, були символом родючості нашої української землі. Із минулого століття це знаряддя, за допомогою якого мололи борошно, щоб потім пекти хліб, стало ще і згадкою про голод, згадкою про смерть. Пусті жорна – нагадування про велику біду українського народу. Тому я й почав свій виступ зі строф великого нашого поета Василя Симоненка.

Геноцид тридцятих років – прямий наслідок втрати державності в двадцятих роках. Окупація нашої України радянською Росією стала можливою внаслідок роз’єднання та внутрішніх чвар політичних сил молодої української держави. Вони входили і виходили з коаліцій; розгойдували вулицю; плели один проти одного хуторянські інтриги і навіть піднімали повстання. Вони наївно вірили, що отаманщина – це є найкраща форма демократії.

Неначе позакладало. Неначе було їм пороблено… Захоплені внутрішньою війною всіх проти всіх вони ніби і не помічали чорної хмари, яка сунула на Україну з півночі, сходу та півдня. Не чули гуркоту грому і не бачили смертоносної блискавки, аж поки нею і не повбивало.

«Крізь незгоду всі пропали, самі себе звоювали».

Минулого місяця з нагоди сто п’ятдесятиріччя Михайла Грушевського, першого українського Президента, я виступав перед студентами-істориками, і ми загадали відому цитату Василя  Ключевського: «Історія не вчителька, а наглядачка – вона нічому не навчає, а тільки карає за незнання уроків». Альтернативна історія, або як ще кажуть, «якбитологія», – насправді лише жанр фантастики. Історія дійсно не має умовного способу. Звісно, і незалежність не гарантує від неврожаїв, але всі знають: в сусідніх з СРСР країнах українців не нищили конфіскацією їжі. Тож очевидно: збережи Україна свою самостійність, жодних спланованих голодоморів не було би також.

Колективізація й придушення опору селянства, винищення української інтелігенції та ліквідація української Церкви не дали того результату, на який розраховували в Москві. І тоді тоталітарний режим спланував Голодомор та втілив його в життя в масштабах геноциду. Метою імперії було знищення будь-яких можливостей для національного самовизначення нашої держави України. Реалізація цієї мети передбачала ліквідацію національно-свідомої частини тогочасного суспільства, насамперед селянства та інтелігенції.

Мільйони українців були цілеспрямовано принесені в жертву молоху голодної смерті. На найродючішій у світі землі люди згасали від голоду, мучилися, дичавіли. «Сусідка Ганна, – згадував очевидець Голодомору Іван Васильович Булавенко з Київщини, – схватила кишки дохлої коняки і стала тягнути, а друга жінка стала виривати. Відпихали одне одного, могли сокирою рубонути по руках. Коли закінчились усі продукти, першим помер батько. Галя просила маму, аби та одрізала з батька кусок м’яса, бо йому вже не боляче… Потім осліпла від голоду мати…»

Невимовно важко це цитувати. Я прошу пробачення за такий відвертий натуралізм, але це наша гірка і трагічна правда. Дуже важливо, що ми цю правду маємо знати. Дуже важливо, що ми цю правду не маємо ніколи забути. «Історія лише тоді стає історією, коли події минулого пропущені крізь розум і серце нащадків, коли людська пам’ять – мов наскрізна рана», – дуже слушно писав історик та краєзнавець Михайло Сікорський, який сам залишив пронизливі спогади про Голодомор, і який, до речі, створив Музей хліба.

Днями виповнюється рівно десять років, коли Верховна Рада ухвалила закон, яким Голодомор 1932–1933 років визнано геноцидом. Уявіть собі – п’ятнадцять років Україна жила незалежною, аж до того, як наважилися прийняти цей закон.

Таку оцінку тих трагічних подій підтримує переважна більшість українців. Я, як народний депутат, теж голосував за цей закон. Десятки країн світу кваліфікують цей злочин тоталітарного режиму саме як геноцид.

Я щойно підписав Указ «Про заходи у зв’язку з 85-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні – геноциду Українського народу», в якому, в тому числі дав доручення Міністерству закордонних справ продовжувати роботу щодо визнання світовою спільнотою, іноземними державами та міжнародними організаціями Голодомору геноцидом Українського народу.

Апологети заперечення Голодомору – геноциду живуть здебільшого в одній географічній точці. Вони ховають від науковців архівні документи та судом забороняють відповідні праці українських авторів. Можна, звичайно, зачистити від книжок про Голодомор багатостраждальну Бібліотеку української літератури у Москві. Але ж із історії Голодомор викреслити неможливо.

Два злочини, геноцид та російська агресія на Донбасі, переплелися в долі Миколи Павловича Онищенка, який щойно виступав. В дитинстві він пережив Голодомор, в дев’яносто років став вимушеним переселенцем. Що те, що інше – завдяки Москві.

Тридцять другий та тридцять третій надломили мою націю, але Україну і українців не зламали. Після десятиліть нищення, Україна звелася на ноги. В 91-му поставила крапку в історії імперії. А нині протистоїть спробам відродити цю імперію і впевнено захищає рубежі свободи – свободи власної і свободи Європи.

Дорогі співвітчизники!

Злочини проти людяності не мають терміну давності. З об’єктивних причин організаторів Голодомору неможливо покарати, але вірю, що вони вже горять в геєні вогняній. Ми ж маємо виконати святий обов’язок перед пам’яттю мільйонів закатованих голодом українців – ми маємо зберегти Україну. Україну єдину, соборну, незалежну. Як Президент відчуваю відповідальність за збереження нашої незалежності та соборності не лише перед теперішнім поколінням, але й перед мільйонами тих, які дивляться на нас із оцього наразі холодного неба. Запорукою нашої перемоги може бути лише непохитна єдність українського народу.

У 2007 році на цьому місці постав Меморіальний комплекс, який став місцем паломництва для багатьох українців. Але музейної частини, яка б відповідала кращим світовим зразкам музейно-меморіального мистецтва, досі не побудовано. Я переконаний, що слід розпочати роботу з метою створення гідного музейного закладу. До цієї справи мають долучитися також і неурядові кола – представники українського бізнесу, українська, а також світова громадськість.

Дорогі українці!

Слава Україні!